За і проти. Бесіда про ЗУНР

👁 878

Дивитись

Слухати

Читати

Про кінець Австро-Угорщини і створення ЗУНР

Сьогодні наші колеги за кордоном так ставлять питання — Західно-Українська народна республіка була незрозумілим, нелегітимним утворенням, яке намагалося відірвати “креси сходні”, або Західну Україну від Польщі. Але якщо слідувати хронології подій, це приблизно виглядало настпуним чином. 12 жовтня 1918 року представники української парламентарної репрезентації (організація, яка представляла українських послів до Віденського парламенту) були на аудієнції у Цісаря Австро-Угорщини. Хочу наголосити: це була перша делегація серед національних меншин Габсбургської держави, яка чітко висловилася про те, що українці хотіли би господарювати на своїй території самі, тобто мати форму власного державного управління. Тоді не наголошувалося в якій формі це буде (незалежна держава чи автономія). Думаю, що це виглядало б смішно. Вони діяли в рамках правового поля Австрійської держави, це було чимось подібне на Третій Універсал Української Центральної Ради. Парламентська репрезентація заявила своє бажання самим будувати власне державне життя. Після них про таке бажання говорили тільки поляки, чехи та словаки. 16 жовтня цісар Австро-Угорщини Карл І видає відозву “До моїх вірних австрійських народів”, у якій він говорить про перебудову держави на федеративних засадах. Він говорить:  “національні меншини - беріть національне державне життя на своїй території у свої руки. Продовжуємо далі з вами жити під скіпетром Австро-Угорського монарха”.

Але ситуація виходила з під контролю з точки зору міжнародної ситуації. Австро-Угорщина була в блоці Троїстого союзу, а він терпів шалену поразку на болгарському фронті. Це був останній фронт, який дозволяв їм комунікувати між собою. Поразка на цьому полі бою, яку зазнали країни Троїстого Союзу наприкінці вересня - на початку жовтня, фактично ізолювала їх від зовнішнього світу і питання їхньої поразки у Першій світовій війні було лише питанням часу. 11-го листопада відбулося підписання мирної угоди, перемир'я про закінчення Першої світової війни, де країни Троїстого союзу фактично визнали свою капітуляцію, в тому числі і Австро-Угорщина. Але події, які стосувалися західноукраїнських земель, відбувалися дещо по-іншому.  28 жовтня в Кракові зібралися представники польської влади, які намітили на 1 листопада зібрання у Львові польської ліквідаційної комісії на чолі з Болеславом Роя.  Вона мала здійснити перебрання влади поляками на території Західної України для відновлення другої Речі Посполитої “від моря до моря”. Якби не втручання Українського Народного Комітету, який утворила Українська Народна Партія; згодом Центрального Військового Комітету який напередодні збройного повстання очолив Дмитро Вітовський, якби не виступ українських збройних формувань в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року, перебрання українцями влади в свої руки — ми сьогодні б не говорили про Західноукраїнську Народну Республіку.

Треба сказати, що тут є другий цікавий крок. Так, українці взяли владу в руки силою. В іншому випадку, це б зробили поляки. Адже в цьому краю, як мінімум з XIV ст., компактно проживали ці два народи, які постійно боролися за право вважати ці землі своїми. І ось другого листопада заступник намісника Галичини графа Гуйна Володимир Дицякевич видає розпорядження, за яким передає владу в краї від імені австро-угорської влади в руки українців. Тобто відбувся процес легітимної передачі влади від Австро-Угорщини до українців, які вважалися автохтонною нацією. З цього часу розпочинається процес будівництва законної, з точки зору міжнародного права, Західноукраїнської держави. Згодом, коли постало питання на ряді конференцій щодо повоєнного врегулювання світу (які отримали назву «Версальсько-Вашингтонська система»), українці мали багато серйозних правових підстав говорити про окупацію Галичини Польщею, що фактично було узаконено в червні 1919 року а згодом і підтверджено в березні 1923 р. Тому з точки зору  міжнародного права  Західноукраїнська Народна Республіка була легітимно створеною державою.

Про можливість появи ЗУНР мирним шляхом

Тут не буде однозначної відповіді на це запитання. Як історики ми знаємо, що державні перевороти рідко коли відбуваються малою кров'ю. Це процес, який передбачає  жертви, внутрішні і зовнішні конфлікти. Але, згідно зі спостереженнями сучасників, під час Листопадового чину, який відбувся проти ночі першого падолисту 1918 року, жодної краплини крові не було пролито. Чи це розум військового керівництва Дмитра Вітовського, його колег і взагалі українських військовиків, чи це сила певного випадку  - мабуть не мені судити.  Але цей переворот відбувся. Можливо, він був абсолютно не класичним, тому що він не призвів до певних жертв. Жертви вже з’явилися згодом, коли почалася польсько-українська війна, поляки проголосили відновлення своєї державності 11 листопада 1918 року. Починається суперництво двох народів які, дійсно з XIV-XVст.  були такими двома господарями наших земель. Подекуди відбувалася мирна міжетнічна взаємодія, але загалом вона була абсолютно не мирна і не толерантна, що показало ХІХ ст., а особливо початок ХХ ст. Тоді потужно діяли  український та польський націоналізми, а подекуди і єврейський націоналізм, які народилися в цьому Галицькому П’ємонті. Вихід з трикутника цих конфліктних міжетнічних взаємодій могли здобути лише шляхом певного спротиву або шляхом певного конфлікту. Нагадаю, що Галичина завжди розглядалася як плацдарм, джерело  насильства і конфлікту у порівнянні з сусідньою Буковиною, яка досить міфічно опоетизована як край толерантності і мирного співжиття націй та народностей Габсбурзької монархії. Мабуть, це була одна з тих історичних підстав, які дали можливість говорити пізніше, що існував перманентний конфлікт між українцями і поляками Галичини ще до ХХ ст. В цьому контексті дуже багато польських політичних і національних товариств, польських політичних партій в Галичині, постійні дебати в Галицькому сеймі щодо українського питання чи взагалі права українців на існування як окремого народу, його права на власну освіту (боротьба за український університет) підливали масла до вогню. Все це складалося в такий своєрідний пазл міжетнічних взаємин, які набули конфліктного виразу. Таким виразом, як на мене, стала та війна, яка відразу почалося за українську державність в Галичині (читаємо — польсько-українська війна).

Ми не можемо гратися в якбитологію. Цікаво подивитися, як оцінювати ситуацію тодішні Галичани на Наддніпрянщині. Сам Коновалець неодноразово рішуче відмовляв на запрошення полку Січових Стрільців в Галичину. Стрілецька рада рада вирішила, що вони не їдуть, залишаються в Києві. Тому що у випадку падіння Києва Галичині не встояти. Так врешті-решт і сталося.

Навіть у нашій розмові спостерігається тяглість історичної традиції. Професор Великочий навів багато аргументів щодо легітимності ЗУНР. У ті часи доктор Левицький та інші доктори відстоювали її легітимність. Вони добивалися її в намісника Гуйна. В той час як інші революціонери брали владу в свої руки і не дивилися на легітимність. У них була вихована переконаність у тому, що владу треба захопити і не зважати ні на кого. Тоді як ми довго ходили і просили.

Хочу апелювати до колеги. Йдеться про певну політичну культуру цих еліт. Всі вони були австрійськими елітами, яким було притаманне австрофільство. І сам Листопадовий зрив - це був певний конфлікт поколінь. Тому що галицькі політики були старшого покоління і очікували, що щось відбудеться, їм все принесуть на тарілочці, все буде мирно і благословенно, і буде автономія Східної Галичини. Конфлікт поколінь призвів до того, що наш земляк Дмитро Вітовський вирішив взяти все в свої руки й провів державний переворот.

Мені здається, що тут немає жодного протистояння в тому, про що говорили колеги. Я не мав на увазі те, що, на відміну від Української Народної Республіки, чи Директорії Української Народної Республіки чи Гетьманату, ЗУНР була легітимною, а вони — ні. Йдеться про дещо інший момент. Українці Західної України, будуючи своє державне життя, були виховані на інших традиціях, які не пов'язані з  анархічними поглядами. Анархічна традиція, яку ми сьогодні називаємо “лівацький соціалізм”, була притаманна Східній Україні. Зрештою, хід революційних подій показав,  що виникнення там багатьох республік, “отаманщина”, “болобочанівщина”, ще багато інших речей — це специфіка розвитку українських земель у складі Російської імперії. Подивіться на ряд указів з точки зору заборони української мови як такої. Лише після реформи 1861 року (“кріпосна реформа”) з’явилася можливість розвиватися у плані самоврядування земств міських дум і всього іншого. Але це мізер стосовно того, яку правову основу мали західноукраїнські політики. Сьогодні значною мірою ми не дооцінюємо ХІХ - поч. ХХ в Австро-Угорщині для України, не до кінця говоримо сьогодні про адвокатську добу, яка створила основу для того, щоб українські представники засідали в парламенті. Це тривало ще з кінця 19 століття, в той час коли тільки після революції 1905-1906 рр. року в Російській Думі був створений перший український клуб, який фактично був створений російськими поміщиками в Україні, які мали там свої екомічні інтереси і зовсім не думали ні про який культурний розвиток, освіту, політику, не ставили перед собою якихось національних чи релігійних завдань. Все було достатньо меркантильно. Це перший контекст.

Другий контекст. Коли ми будемо говорити про те, що ЗУНР виникла як конституанта? (конституанта — це той орган, який узаконював існування держави) Українська Національна Рада, як парламент, видала свій статут, видала декларацію, згодом її підтримали і проголосили парламентом.13 листопада видано указ про створення ЗУНР.  Прийнято першу малу конституцію, де визначаються вищі органи державної влади, побудована система законодавчої, виконавчої влади. Один з основних кроків, які роблять представники ЗУНР, — 1 грудня у Фастові підписують попередній договір про злуку двох українських держав. Зверніть увагу: після того, коли відбувся Акт Злуки, коли не вдалося втриматися об'єднаній державі, коли ЗУНР позбулася своєї території, Українська Галицька армія входить і відвойовує Київ, здобуває його для України. Інша справа: протистояти Денікіну і його військам з одного боку, і більшовикам з іншого боку, було достатньо складно. І це в той час, коли тиф та інші хвороби спіткали Галицьку армію. І навіть коли держава втрачає територію, коли ЗУНР і виступає на міжнародній арені,то все одно велася боротьба. Була навіть спроба відірвати ЗУНР від політичного процесу, відірвати ЗУНР від соборницького плану. Але ця спроба виявилася марною. Ніхто не сприймав ЗУНР як окрему державу окремо від якоїсь іншої держави. Тому в кінцевому результаті боротьба ЗУНР за визнання її як держави мала загальноукраїнське значення, а не винятково лише західноукраїнське.

Про політичний устрій ЗУНР

Питання політичної орієнтації — це одне, а питання політичного устрою — інше. ЗУНР — це класична парламентська демократія, виховна багатолітнім, як мінімум півстолітнім, австрійським парламентським досвідом, коли імператор — глава держави, сакральна фігура, а далі є кабінет міністрів, який відповідальний перед парламентом. Тоді як державний устрій в УНР майорів численними лівацькими відхиленнями. Напевно не випадково згодом Ленін запропонував Винниченку очолити уряд Радянської України. Уявіть собі, що спочатку Радянська Росія воює на смерть з Україною, яку очолював Винниченко, а потім пропонує приїхати очолити уряд. Він приїхав, подивився — і відмовився від цієї участі. Але близькість така була на сході України, тут такого не було.

Мені здається що загалом ЗУНР - це мала модель австрійського конституціоналізму. Зрештою, давалася взнаки політична традиція, про яку ми вже говорили. Галицькі українці дуже довго, впродовж усього існування ЗУНР, намагалися попрощатися з імперією. Тому, з іншого боку, можемо говорити про існування чи приклад Українського Державного організму в умовах постімперського простору. Імперія розпалася в силу багатьох обставин і що — відразу 1 листопада всі стали українцями на 100%?  Ні, звісно. Помінялися ідентичності, які були змішані в силу історичних обставин? Звісно, що ні. Уявімо себе на місці тогочасного українця Галичини. Як він повинен реагувати на ці процеси? Звісно, що він відстоював ідеї української державності, тому що настала доба, коли українці насправді стали господарями на своїй території.  З іншого боку, були свої моменти повсякденного життя. Про це говорить періодика того часу: “Можливо нам не потрібно власну національну державу? Можливо вона повинна бути соціальною?” Тоді найбільші гасла стосувалися не лише  будівництва інститутів влади, це також заклики до поділу землі. Аграрна реформа була визначальна у діяльності органів влади, але не була до кінця проведена. На мій погляд, тоді існувала суттєва дилема між національним та соціальним. Знову ж, з періодики того часу ми бачимо, що в містах залишилася невелика частина інтелігенції, яка через ряд суб'єктивних причин не могла бути в полі чи на фронті. Всі здорові чоловіки і юнаки, особливо гімназисти, пішли до лав УГА. Вони боронили цю державність на фронті, вони бачили своїми очима, що ж там відбувається. Натомість міста залишалися “цитаделями” так званої польсько-жидівської взаємодії. Такими були Станиславів, Коломия, Львів, багато інших міст і містечок. В цій дилемі та відсоткова кількість творчої меншості була дуже мінімальною. Активна частина населення просто загинула в горнилі українсько-польської війни, або пішла на захід в еміграцію в лавах УГА. Що ж відбувалося насправді в повсякденному середовищі, яка була ідентичність наших містян чи селян? Про це знову говорить тогочасна періодика. Вони писали від листопада 1917 року про те що, треба здійснити “всеукраїнський ідеал” об'єднання українських земель. Не було якоїсь дискусії про те, що ми маємо бути автономєю, що нам не потрібна об’єднана українська держава. Ці питання взагалі не розглядалися. Альфою і омегою була ідея соборності. Питання було тільки в тому, як саме об’єднати два регіони, що різнилися між собою. Минає століття, а ми не можемо подеколи прямо і однозначно дати відповідь на це запитання.

А чи варто надмірно ускладнювати розуміння процесів? Так, звичайно, що у нас були різні інтереси, у тому числі і соціальні. І все ж, чи буде правильним сказати, що все-таки західноукраїнське суспільство було єдиним в одній меті — мати свою державу і державність. На відміну від Східної України, де соціальні мотиви вихлюпнлись в численних повстаннях, численному нерозумінні і так далі. Ну й не будемо забувати —  революція на то і є революцією, що до її початку на українській території Російської імперії не було жодної української гімназії, а через півроку після її початку тисяча студентів йде боронити цю державу. Так само й тут. Мені здається, що все-таки західні українці були морально готові до здобуття своєї державності завдяки багаторічній парламентській діяльності своїх діячів, розвинутою системою політичних партій (їх було п'ять) і в кінці кінців тим що була вироблена ідея, програма максимум - ми повинні мати свою державу.

Мені видається, що я зараз скажу можливо крамольну річ, але про неї потрібно говорити. Якщо ми з вами подивимося від часу Хмельниччини і до початку ХХ століття, то якби це сумно нам не видавалося, але за увесь цей період часу важко назвати хоча б один збройний виступ на території України які за своєю суттю був би національно-визвольним. Вони як правило були соціальними, антифеодальними, антикріпосницькими, виступали проти посилення влади російського царату. Але ніхто не пропонував моделі власної держави, ніхто не пропонував бути господарем на власній землі. Чому я про це говорю. Ми можемо навести приклад поляків які позбулися власної державності остаточно за третім поділом Польщі, а це 1795 рік. Після того одразу в 30-х роках ХІХ століття - Польське повстання, в 40-х рр. — польське повстання, в 60-х роках  — польське повстання. Щоразу поляки ставлять питання відродження Польської держави. Майже через 100 років після цього українці ставлять  питання про здобуття власної держави. Українці готувалися до власної держави.  Але так як у нас, вибачте за трохи некоректне порівняння, зима завжди приходить несподівано для наших доріг, так і можливість створити Українську державу для нас в той період часу для виявилося досить несподіваним. Як в 1917, так і до певної міри восени 1918 року. Можу підтвердити прикладами. Не у всіх повітах були сформовані українські політичні центри, які в разі потреби готові були взяти на себе владу. Тому коли Дмитро Вітовський розсилав накази з приводу підготовки збройного повстання на місцях, то вони були трьох типів: до військових команд на місцях, які це могли провести; до політичних партій, які могли зібрати навколо себе такі військові команди; і допомогти тим повітам, де зовсім не було кому це організовувати.

Але ми почали з розмову про дещо інше. З точки зору засад будівництва держави. Треба сказати, що дякуючи добі адвокатів, дякуючи тому що з 60-х років, з часу дуалістичної монархії, поступово українці втягуються в політичне життя. Українська еліта формується по-іншому, аніж це відбувається на Східній Україні.

Другий момент. Коли ЗУНР починає формувати власну законодавчу базу, вона чітко будували її на австрійському законодавстві. Якщо вона не могла не регулювати питання самостійним законом то воно будувалося на принципах прийнятих ще з Австрійської імперії. Більше того, коли готувався переворот у Львові, то його план будувався на основі плану Австрійської команди евакуації міста Львова. Навіть тут скористалися напрацюванням Австро-Угорщини. Це у даному випадку не немає такого безпосереднього відношення до нашої теми. Йдеться про те, що західноукраїнські політики формували свою діяльність на основі австрійської нормативно-правової бази. Вони цього не соромилися. Не маючи свої хмарок — використовували австрійські,  роблячи свої надруки і багато інших речей. А подивімося, будь ласка, на схід. Там українська держава більшою чи меншою мірою, образно, постала як система, як життєздатна структура тільки, перепрошую, за часів гетьманату. Тому що  ні Українська Народна Республіка в першому варіанті, ні Директорія Української Народної Республіки цього нам запропонували.

Про Диктатора ЗОУНР

Подивіться на період коли виникає це явище. В міжвоєнне двадцятиріччя взагалі в Європі, та й цілому світі - це час великих і справді кривавих диктаторів. Радянський Союз хіба не диктатура? Ще й яка. Яку Сталін мав посаду? Генеральний секретар. А в листах до доньки себе називав взагалі призирливо — “ничтожный твой секретарюшка”. В Польщі теж не було диктатури. “Там була одна демократія з білими крильми”. Там був начальник держави і маршал Польщі. В Болгарії не було великої диктатури? Величезна. Була монархічна диктатура в Югославії. Король Олександр здійснив конституційний переворот. Ніхто з них не назвав себе диктатором, розумієте? А в нас, натхненні цією традицією права приймають посаду “Диктатор ЗУНР”. Хотілось запитати у самих себе — а які страшні акти диктатури в класичному страшному розумінні цього  здійснив диктатор Петрушевич? Та йому було просто довірено парламентом (вони все намагалися зробити в рамках права) керувати державою. Але щоб зберегти імідж держави на міжнародному рівні, то його в переписці з іноземними державами старалися називати президентом. І звідси чисельні помилки — президент він чи ні? Він президент Української Національної Ради тобто голова парламенту. У нас бла парламентська республіка. Тому насправді цей Диктатор - це останній, можна сказати, диктатор в римському розумінні цього слова.  До часів Цезаря в Римі проголошували диктатуру коли державі загрожувала смертельна небезпека. І жоден з них до Макса  Фабіуса Пунктатора не провів диктатуру до кінця (термін - 6 місяців). Всі здавали завчасно. Ось він (Петрушевич - авт.) диктатор, який не був диктатором. Всі інші, які були дійсно реальним диктаторами, так себе не називали

Стосовно диктатури. Цікаво що в Коломиї диктатура теж була проголошена.  Це було сприйнято пересічними громадянами досить негативно. Є спогади про те, що це навіть обурило певною мірою коломийських українців — чому саме окружний військовий комендант Теодор Приймак самовільно (як вони казали) проголосив себе диктатором. Але в стані натиску поляків та міжетнічної ситуації, я думаю, що дуже з величезною обережністю можна зрозуміти сам механізм і природу — чому саме встановлювалися диктатури і в Коломиї зокрема була взагалі встановлена диктатура в цілій державі. Це вже була не звичайна людина, це вже була людина-інституція, яка уособлює собою владу і акумулює в собі її, яку вона могла б використати в таких небезпечних умовах збереження державного тіла. Власне це Петрушевич і робив.

Хочу нагадати вам про конфлікт між двома міністрами всередині уряду Західноукраїнської народної республіки - між Дмитром Вітовським та Іваном Макухом. До недавнього часу було великою проблемою зрозуміти чому ж власне пішов з посади Дмитро Вітовський з посади Державного Секретаря Західноукраїнської народної республіки. Успішна людина, здійснив збройний переворот, організував зачатки УГА, як міністр військових справ організував мобілізацію; разом з греком формував регулярну армію, але змушений був піти з посади міністра. Тут розбіжність якраз полягала в тому що Іван Макух наполягав на тому, що в повітах на час війни повинна була бути цивільна адміністрація. Він не допускав навіть думки про те, що військові могли впливати на ситуацію. Дмитро Вітовський навпаки стояв на засадах того, що ми поставимо нашу владу тоді, коли виграємо війну. Але дайте ми організуємо, дайте ми підпорядкуємо наші повіти військові ситуації, зберемося кулаком. Уряд підтримав Макуха і Вітовський чемно пішов. Ви подивіться яка культура поведінки політики. Ніхто до сьогодні не з'ясовував причин цієї кризи в уряді. Вони не сварилися на людях, не виставляли ці речі в Фейсбуці, не поширювали в інтернеті, не поливали один одного стаканами води на засіданні з президентом. Можливо це було, але преса про це не написала. Тобто іншими словами, тут була політична етика і культура.  Тому, коли стало ясно, що ЗУНР втрачає територію, і парламент і уряд розуміли що їм треба сконцентрувати зусилля в одних руках, в руках того, хто міг би повести за собою боєздатні одиниці і провести боротьбу на фронті. І тоді восьмого червня 1919 року спільне засідання уряду і Української Національної Ради передає повноваження Петрушевичу як керівнику керівного органу парламенту, тобто надає йому повноваження диктатора. Більше того у внутрішніх документах він називає себе знову — таки президентом ЗОУНР. В документах, привезених Олександром Єхимовичом Карпенком із Риму, світлої пам'яті і нехай спочиває з Богом, що стосувалися мігрантського періоду ЗУНР, починаючи з 1922 року з'являються штемпелі і печатки “диктатор ЗУНР”, а вже не ЗОУНР. Відомі такі моменти, але продовжую стверджувати, що на зовнішньополітичній арені ЗУНР і УНР намагалися координувати зусилля. Тобто насправді, як на мене, це була спроба сконцентрувати зусилля в руках однієї правлячої людини яка могла би повести за собою політичний і військовий провід в боротьбі за Українську Державу. На превеликий жаль, якби ми високо не оцінили політичну діяльність Петрушевича, він не спромігся це організувати. Така людиною, яка думала про Галицьку армію і про соборність України в листопаді 1919 року була засуджена судом ЗУНР. Я веду мову про Мирона Тарнавського, нашого з вами земляка, який здобув Київ, який зберіг Українську Галицьку Армію.

Зубик Любомир

Качанський Михайло